У відповідь на запитання, що надходять до Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони з приводу застосування на території України окремих нормативно-правових актів колишнього СРСР з питань надання пільг військовослужбовцям, військовозобов’язаним, особам, звільненим з військової служби в запас або у відставку, та членам їх сімей, а також чинності деяких укладених Україною міжнародних договорів стосовно соціальних і правових гарантій військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, керуючись частиною третьою статті 21 Закону України "Про комітети Верховної Ради України", роз’яснюємо наступне.
З метою створення військовослужбовцям збройних сил держав-членів СНД належного рівня життя, гідних умов для виконання обов’язків військової служби, а також правової основи для виконання цих заходів 14 лютого 1992 року у місті Мінську Україною укладена Угода між державами – учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей (надалі – Угода). Окрім України вона була підписана представниками Азербайджану, Вірменії, Бєларусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Молдови та Узбекистану. Підписання Угоди було спрямоване на міжнародне врегулювання в рамках країн-членів СНД питань соціального захисту осіб з числа військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, збереження за ними встановлених пільг і гарантій незалежно від місця проживання. Ця Угода набула чинності для України з моменту її підписання, тобто з 14 лютого 1992 року. На сьогоднішній день вона є чинною.
Відповідно до статті 1 зазначеної Угоди за військовослужбовцями, особами, які звільнились з військової служби і проживають на території держав-учасниць Співдружності, а також членами їхніх сімей зберігаються права і пільги, встановлені раніше законами та іншими нормативними актами колишнього Союзу РСР.
Згідно із статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
У частині другій статті 19 Закону України "Про міжнародні договори" від 29 червня 2004 року № 1906-IV встановлено: "Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору". Аналогічне положення закріплено і у частині другій статті 11 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
12 вересня 1991 року була прийнята постанова Верховної Ради України № 1545-XII "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР". Нею, зокрема, встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. З цієї причини, деякий час, на території України застосовувалися нормативно-правові акти колишнього Союзу РСР, зокрема, постанова Ради Міністрів СРСР від 17.02.1981 р. № 193, яка визначала порядок надання пільг військовослужбовцям, військовозобов’язаним, особам, звільненим з військової служби в запас або у відставку, та членам їхніх сімей.
Через неврегульованість військових питань в законодавстві України проблема створення нормативно-правової бази соціального захисту військовослужбовців набула загальнодержавного значення та потребувала дієвого розв’язання. Тож, упродовж створення та розвитку Збройних Сил України у 1991–2000 роках в державі були ухвалені нормативно-правові акти, які стали основою нормативно-правової бази системи соціального захисту військовослужбовців. Зокрема, 20 грудня 1991 року, ще до підписання Україною зазначеної вище Угоди, Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Цей нормативний акт став базисним правовим документом, який започаткував основи створення системи соціальних гарантій військовослужбовців Збройних Сил України. Радянське законодавство не передбачало окремого закону саме із соціального захисту військовослужбовців. Соціальне забезпечення військової сфери встановлювали положення про проходження служби різними категоріями військовослужбовців та відповідні постанови Ради Міністрів СРСР у військово-соціальній галузі. Але українське законодавство ці сфери військового права цілком справедливо відокремило, що було наближенням до міжнародних стандартів забезпечення загальних прав людини. І цей закон у 1991 році був прогресивним та перспективним, незважаючи на його деяку правову недосконалість.
У наступному, 1992 році Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ". Видання закону такого характеру було черговим кроком держави щодо встановлення дієвих соціальних гарантій захисникам Вітчизни, їх удосконалення, внесення нових, більш ефективних законодавчих положень щодо механізму соціального забезпечення колишніх військовослужбовців. Так, норми, розміри та умови призначення пенсій згідно з вищезазначеним Законом були більш гнучкими та вдосконаленими у порівнянні з відповідним законодавством колишнього Союзу РСР, що давало змогу державі підвищити рівень пенсійного забезпечення окремих категорій пенсіонерів.
Наступним заходом держави щодо продовження законотворчої діяльності у галузі правового забезпечення соціальних гарантій особового складу Збройних Сил України став Закон України "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист", який був прийнятий 24 березня 1998 року. Метою цього нормативного акту було законодавче визначення ветерана військової служби та основних засад державної політики щодо соціального захисту звільнених з військової служби громадян та членів їх сімей.
Таким чином, в Україні за зазначений вище період була створена основа нормативно-правової бази системи соціального захисту військовослужбовців, у зв’язку з чим положення згаданої постанови Уряду СРСР, інші правові норми щодо соціального забезпечення військової сфери радянського періоду поступово втратили чинність і на цей час на території нашої країни вони не застосовуються.
25 січня 2000 року до Угоди між державами – учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні та правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей було укладено Протокол, який підписано Україною із застереженням такого змісту: "З урахуванням законодавства України". Однак, слід мати на увазі, що норми міжнародного права не здатні регулювати внутрішньодержавні відносини без відповідної трансформації. Трансформація норм міжнародного права здійснюється шляхом перетворення їх на норми внутрішньодержавного права через ратифікацію, видання актів про застосування міжнародного договору або видання іншого внутрішньодержавного акта. Виходячи з цього, зазначений Протокол ратифікований Верховною Радою України шляхом прийняття внутрішньодержавного акта – Закону України від 07 червня 2001 року № 2495-III, який набрав чинності для України 07 червня 2001 року.